Стаття "Я не особливий"

« Я такий як ви, просто допоможіть мені ним бути!»

Кожен рік ми чуємо, що рівень дітей які потребують особливої уваги збільшується . З чим це пов’язано? Чому колись таких дітей не було? Чому щороку дітей з особливими освітніми потребами збільшується ?

   Такі діти були , є і будуть, просто колись вони навчалися разом зі всіма учнями в класі, на них не звертали особливої уваги, діяли за таким законом, що : «Не шумить , не заваджає проводити заняття а  отже , здоровий і нехай сидить »,  це ще кращі випадки, у гіршому випадку такі діти які мають значні відхилення, проблеми з опорно – руховим апаратом чи деякі фізичні вади просто не відвідували школи, а отже ніякої освіти вони не мають і таких дітей дуже багато . Але приблизно кілька років тому почали приділяти особливу увагу таким дітям,  тобто почали їх виокремлювати з поміж інших дітей і надавати їх потрібну допомогу у вигляді індивідуального навчання, яке може здійснюватися вдома, якщо це «важка дитина», та в школі за заявою батьків і якщо ця дитина може відвідувати навчальний заклад.

    Чи добре це? Деякі вважають що такий експеримент є невдалий,   бо дітей відривають від звичного дитячого колективу і вони стають більш замкнутими, агресивними, відбиваються від дітей. Але все ж  більшість вчителів, батьків, спеціалістів та практика показала, що таке навчання є дуже важливим і водночас важким процесом. Все ж вчитель, який окремо працює з особливою дитиною має змогу звернути більшу увагу на неї . Працюючи з такою дитиною вчитель вивчає її індивідуальні особливості , її характер , її манери і поведінку , її стиль і намагається підлаштувати під неї  навчальну програму, адже сам вчитель складає календарне планування, і виявити її рівень знань.  Під час індивідуальної форми навчання вчитель поринає у світ дитини, і ставить себе на рівні з нею. «Стань таким як вони» саме ця фраза є дуже доречною, і вона є головною метою за якою я працюю. Два роки я вивчаю психологію особливої дитини, намагаюся  зрозуміти її внутрішній світ , її поведінку, і тільки коли я опускаюся до її рівня , разом із нею сідаю за одною партою, разом із нею розфарбовую , малюю, спілкуюся чи просто граю, тоді я бачу значні зрушення у формуванні свідомості дитини, вона відчуває що я близька для неї, і відчуває себе такою самою.     Дехто розуміє «індивідуальне навчання» як відлучення дитини від всіх інших, закрити її коло спілкування з іншими, не дозволяти виходити з певного приміщення, де відбувається навчання, але це велика помилка, тому що це така сама дитина, але з більш глибоким і складним внутрішнім світом. Особлива дитина має  брати активну участь у всіх шкільних виховних заходах, має залучатися до трудової роботи,  має разом зі всіма дітками відпочивати  і гратися на перерві , разом із однокласниками спілкуватися, святкувати дні народження друзів, а лише на заняття відлучатися від свого колективу і це не надовго. Саме вчитель має прагнути залучити дитину до творчості до певної діяльності, заохотити її робити добрі справи і просто проявляти активність.   Такі діти є дуже замкнуті і закриті, вони дуже важко йдуть на контакт з іншими людьми, вони дуже ранимими і люблять похвалу, але коли вони розкриваються, вони стають дуже віддані. Психологія такої дитини неймовірно різна і складна. Маючи педагогічну освіту мені надзвичайно важно буває зрозуміти певні дії такої дитини. Інколи працюючи на уроці я помічала,

 що дитина може усміхатися без причини, може говорити незрозумілі слова, може стати і піти, а це і не дивно, тому що така дитина в змозі просидіти всього навсього 5 хвилин, а далі потрібно змінювати вид діяльності або просто піти на прогулянку. Є випадки дітей які мають більші значні порушення в психіці і вони не в змозі контролювати свої емоції, настрій, поведінку, і можуть проявляти агресію, кричати, плакати, нервуватися і в гіршому випадку битися. У своїй практиці я пройшла і негативні емоції і неконтрольовану поведінку і крики і агресію і на кінець року навчання добилася хоч незначних зрушень, але вони явні і для мене вони великі. Як важко було знайти підхід то дитини, то вона лякалася і ховалася під парту, то 10 хвилин могла просто дивитися на мене, то могла кричати і плакати без причини, але маленькими кроками ми намагалися підніматися по сходинках вверх. Разом із мамою яка цілий рік була присутня на уроках я намагалася йти вперед. Я перші місяці навчання просто знайомила дитину зі школою, намагалася показати як добре  буває в ній, які тут хороші учні, як весело можна провести час поза межами дому. Навчання давалося важко, та що можна говорити про навчання, якщо дитина була наскільки замкнутою, що не говорила,  а лише могла сказати найбільш вживані у побуті слова, в’язати разом словосполучення було дуже важко, а що вже казати про речення. А яка щаслива була мама дитини, яка тільки посередині навчального року, десь в лютому почула слово, яке діти ще вимовляють в 2 річному віці. Слова «Мамо». Стримати сліз було неможливо.                                                              

Педагогічний колектив школи, в якій я працюю з усмішкою на обличчі  говорив: «Вона як квочка». Дійсно, таку дитину не залишиш на довго, потрібно наглядати за нею, іноді самому брати за руку, заводити в клас до дітей і разом із дітками гратися. Вчитель який працює з такою дитиною віддає частину себе, тому що повинен завести в їдальню, нагодувати, допомогти, принести, витерти, відвести в туалет допомогти обійтися в нім. Віддати себе такій дитині. Для таких дітей важко запам’ятати дні, місяці, назви предметів, дитина не може запам’ятати як звати вчителя, тобто мене. Вона боялася підійти до мене, тікала. Але якою великою була моя радість коли в травні, в кінці року я почула омріяне і таке довго очікуване «Ірина Андріївна». Мої емоції мене переповнювали і надихали на ще більшу роботу.

Важка праця вчителя, а ще більша вчителя який працює з особливою дитиною. Маленький крок за кроком, буква за буквою, і важкі склади, а з них невеличкі слова, все те що б вчителя початкових класів не радувало, а для  вчителя індивідуального це великий прогрес.

Якщо Ви почнете виховувати дитину з тяжкими порушеннями то, не надаючи батькам багато надії, не втрачайте її самі і підтримуйте себе в тяжкій праці, яку Ви виконуєте… Якщо вона лінива, нездібна, неохайна, неуважна, одним словом у неї немає жодної позитивної якості, яку б Ви хотіли побачити – не падайте духом. Якщо вона постійно лежить – посадіть її; якщо вона сидить – поставте її; якщо вона не їсть самостійно – тримайте її пальці, але не ложку, під час їди; якщо вона взагалі не діє – стимулюйте її м’язи до дії; якщо вона не дивиться і не розмовляє – говоріть їй самі і дивіться за неї. Годуйте її як людину, яка працює, і примусьте її працювати, працюючи разом з нею; будьте її волею, розумом, дією. І якщо Ви не були в змозі протягом трьох-чотирьох років дати їй розум, здатність до мовлення і довільність рухів, то в будь-якому разі ні турбота ваша, ні енергія, яку Ви витратили на неї, не пропали дарма; якщо вона не досягнула тих успіхів, яких Ви добивались, то вона, у будь-якому випадку, стала здоровішою і сильнішою, стала слухнянішою і моральнішою. А хіба цього мало? Адже як говорив Е. Сеген: «Той, хто зробив все, що міг,– зробив все».

Діти – майбутнє кожного народу.
Це те, на чім будується земля.
І незалежно який я і якого роду,
Мають усі однакові права.

Статтю підготував вчитель індивідуального навчання

Ридодубівської ЗОШ І-ІІ ступенів

Солтис Ірина Андріївна